На очах Любові Олексіївни і за її участі, споживча кооперація району за рознарядкою "зверху" одержувала товари і відправляла заготовлену сільськогосподарську продукцію вагонами у різні куточки колишнього Радянського Союзу. На розвантаження залізниця давала всього лишень кілька годин. Не вклалися в графік – штрафні санкції. Тому частенько доводилося працювати районною, а часто-густо і родинно-сімейною толокою.
Овруцький район – найбільший на Житомирщині і один із найбільших в Україні. Це покладало на кооператорів подвійну відповідальність та бажання і прагнення, якщо вже бути першими за кількістю – то не відставати і за якістю. Так воно і було. Було навіть тоді, коли замість "занадто багато" стало надходити товару "надто мало" і потрібно було самотужки його знаходити, доставляти до розподільчих складів, а звідти – до магазинів. Коли на зміну державним постачальникам прийшли приватні, з ними не завжди легко було знаходити спільну мову, бажання співпрацювати в унісон. Та доводилося шукати золоту середину, порозуміння аби не втрачати передових позицій.
На третіх зборах Ради Споживспілки другого скликання голова правління Степан Максимович Григор'єв у звітній доповіді, у числі кращих кооперативних організацій з усіх показників господарсько-фінансової діяльності, назвав Овруцьку райспоживспілку. А якщо основною галуззю її діяльності є торгівля – то головною фігурою всього торговельного процесу є товарознавець. Не применшує ролі свого товарознавця і голова правління райспоживспілки Марія Василенко.
- Любов Олексіївна – людина на своєму місці, - наголошує Марія Василівна. – Хоч на зорі її трудової діяльності, вбачаючи у ній високу відповідальність, принциповість, діловитість, чесність, правління направило її на навчання в Уманську республіканську школу юристів, щоб мати свого хорошого фахівця, та невдовзі ми переконалися, що вона уроджений товарознавець. Наша торгівля постійно працювала з випередженням графіка. Навіть сьогодні, у часи глобальної економічної кризи, низького рівня платоспроможності людей, середньомісячний товарооборот у нас сягає 2-3 млн.грн. І у цьому вбачаю немалі заслуги нашого товарознавця.
Свою життєву весну і літо, а це найкращі відрізки людського життя, Любов Олексіївна присвятила праці у споживчій кооперації. Але і вона, споживча кооперація, не обділили її своєю турботою і увагою. Частенько буваючи із перевірками у найвіддаленіших магазинах, які майже межують із Білоруссю, саме там, на кордоні із колишньою братньою нам республікою, стріла свою долю, свого судженого Миколку. Скільки разів, працюючи шофером, зі своїм металевим конем він виручав її, а значить всіх кооператорів району, розвантажуючи, завантажуючи і розвозячи по магазинах товар. А коли на світ з’явилися дітки, спочатку синочок Толя, затим донечка Оксана - з повним правом можна сказати, що вони зростали і виховувалися в кооперації. Бо ж у мами і тата, як правило, ненормовані робочі дні, а у дітей усе мало бути і по нормі, і вчасно. Тож, доглядали всі. Від того і діти, як справжні кооператори – працьовиті, завзяті, сумлінні, шанують людей і шановані ними, хоч у життя пішли своїми дорогами. Донька – лікар, син – військовий прикордонник. У минулому році боронив рідну землю на східних її рубежах. Сьогодні на тому ж фронті зять Любові Олексіївни – Микола. І знову тривожиться материнське серце, знову безсонні ночі і молитви до Всевишнього з проханням повернути синів до матерів, чоловіків до дружин, а батьків до дітей – живими і здоровими.
Частенько до бабусі Люби у її кооперацію навідуються уже й онуки – вихованиця дитячого садочка Сніжана і Соломійка, котра восени піде перший раз у перший клас та школярик Назар. І вони виховуються й зростають на кращих кооперативних традиціях. Це тішить серце, зігріває душу Любові Олексіївні. Отож, незважаючи на те, що нинішня весна відкрила перед нею двері у її життєву осінь, за висловом колег з приводу цієї події, вона як і в юності – енергійна, життєрадісна, швидка, по доброму метушлива і непосидюча, любить квіти, любить щиру, задушевну українську пісню і сама гарно співає.
То ж залишайтеся такою, Любове Олексіївно, ще не один десяток років! Це і прохання, і побажання, і наказ шануючих Вас колег.
